Василь Стус – У безберегім морі – кораблі: Вірш

У безберегім морі — кораблі.
Вітрила, повні молодих енергій,
проносять нас туди, куди провадить
голодна невідь темних тамсвітів.
Лягають білі пасма у безмежжі
і почезають. І минають літа,
і з часом видасться зухвалий порив
лиш колотнечею затятих душ.
І ніде зупинитися на рейді
і кітву кинути, і переждати
своє бажання, і збагнути обшир —
одвічно моторошний і чужий.
І стомлені, і розпачні, й зневірені,
вони передаються цим стихіям,
немов ховають під крило вороже
свій незбагненний і докучний день.
І так їх носить — без керма і весел
і без вітрил — велике море волі
вселенської, привчаючи помалу
до світу, що чужіє на очах.
Колись припадком їх приб’є до бухти,
аби зажили спокою — тамтого
колишнього, юначого блукання,
бо той бік — тихомудрий і благий.
І знову сниться їм миттєве щастя
осягнутої смерти, знову сниться
морська непогамовна гойданина
і всесвіт, що втікає на очах.
Куди ж плисти нам? В вічному струмінні
душі і тіла, тверді й високості,
води і духу, і журби, і волі,
збавляй віка, зухвалий сину снів.
Бо не дано тобі життя прожити
і вкорінитися, бо ти не здатний
освоїти той берег чужинецький,
що зветься існуванням і життям.