Василь Стус – У цім безхліб’ї і бездоллі: Вірш

У цім безхліб’ї і бездоллі,
в покорі віковій оцій
пропасниця трускими коліями
згинає й горе у ковіньку.

Вкраїна марно супить брови,
вганяє проміж зморшок грім —
намарне. Гробовою охрою
наш скіфський порох закурів.

У цім мовчанні гробовому,
в покорі віковій оцій,
уже ні доброму, ні злому
ти не підвладний, гніве мій.

В моєму задубілім горлі
заледве чутна хрипота,
і сукровита ув аортах,
як у астматика, крута.

У цьому забутті страшному
світ застують криваворуч
і вже ні доброму, ні злому
доба не справить пишних учт.

Твоя обшарпана кирея
пропахла на вітрах доріг,
та вже кирею на ліврею
міняють, як любов — на гріх.

Біжить твій кінь сліпий наохляп,
кривава піна вздовж узбіч,
і вигинається сваволя,
і гнеться вузлуватий бич,

що плечі приском враз ошпарить —
поміж очима розбіжись,
шелесни в власні брови стьмарені,
бо де податися — скажи?

Так, певно, полювали мамута:
несила вбити — то впади.
У рів — впади! На кіл — впади!
Впади на вижалені ватра.

Бо обернувся — і посивів.
Бо позирнув назад — і скляк.
Невже отак — царі Росії,
імперіяльна дикість — так?

За що — отак? За що — стрілою,
ножем, зубами, нагаєм?
Чи не за те, що власну долю
ми добровільно віддаєм?

За те, що в ці чужі шпарини
ми прусаками йшли? За те,
що загуділо Запоріжжя,
поміж порогами затерте?

За те, що гордо гнувши спину,
ми розплатались, як вужі,
закривши трупом України
свої задимлені ножі?

І йшли в покору, як на прощу,
у православну йшли любов,
котра впокорює і врочить
і точить недолиту кров.

Так йдуть у монастир від світу
свої замолювать гріхи,
ще позираючи несито
на заповідані шляхи,

так вибирають домовину,
аби живому снились сни
цвинтарні, поки до загину
ще кілька лишиться ступнів.

Але від світу не втекти,
живцем у землю не залізти.
Її зубами треба гризти,
аби втішалися кати.

Бо ти — не ти. Бо ти — вигнанець
із себе, в себе, у світи,
в причинний сміх. Лама батіг
меча і зашморга вагання,

Ти вигнаний — до самоти
на грань життя і смерті. В віру
що тільки кров, і тільки щиру,
і тільки праведну — пусти.

І не кажи — твій шлях намарний.
Громовокарний — не кажи!
Ти заслужи собі хоч кари,
собі хоч смерті — заслужи.

Страшись: міняються світи
і мінять упряж. Начувайся.
Бо світ — не твій. І ти — не ти.
Тепер собою покарайся.

Тобі немає каяття,
як забуття тобі немає.
Та вже біжить, та вже втікає,
втікає віра і життя.

* * *

Віками йде вертепна драма
у дев’ять Дантових картин,
сам Ірод краще не заграв би,
тут Вельзевул покине кін,
не витерпить.
Червоне сонце
летить, як з плахи голова
велеречива. Мовчки сходиться
до місця лобного Москва.
Мовчить червона з крові площа.
Імперія, мов ніч, мовчить.
Сховатись марно місяць хоче,
сич ошелешено кричить.
Немов парад, іде наруга.
Ніж падає у темінь плах.
Палає плач. Волають руки
в несамовито тихий плац.
Уперлись погляди, як клиння,
ніж ріже ніч і ріже крик.
і ката піднімає ліва
рука, як полум’я язик,
а права — голову відтяту,
і пара плаває очей
в очницях розіп’ятих ката.
І через голови і через
криваву площу — у собор
Блаженного верга скажений
сокиру. Чорний коридор
ударився об навіжене
мовчання. Перебив крило
нічного пугача. Жовтавим
відьомським оком потекло
поміж багнетами наставленими
зітхання. Гульк — як в нафту труп —
побігли кола і затихло.
Занімувало все навкруг.
Лиш билася об браму віхола
білоголова. Об Кремля
шпичасті зазубні. Мулькі
сни сновигали. І під Києвом
оглохла горбилась земля.

* * *

Тюрма, де з віку гниль і цвіль
уже півсвіту запосіла.
Імперіє, мій жало-біль,
моя зненависте, Росіє!
Імперіє дикунських вір,
імперіє соснових зойків!
У тебе з віку проводир —
криваворукий і безокий.
Єдинодзьобий, як орел,
народної упившись крові,
шаліє, казиться і рве,
мов злодій з чорної дороги.
Литва, Угорщина, Кавказ —
тюрма від моря і до моря.
Тут всім переяславський час
пробив в вузькому коридорі.
Як тавра, в них віки живі.
Як рани на чолі Месії.
За окрутенства вікові
покутуватимеш, Росіє.
Горить історія. Горить
земля. Горять віки, як книги,
проводирів ковтає віхола
від Соловків до Ангари.
Край роздарований — до серць,
край розграбований — до ребер.
Російський звір, як дикий вепр,
по наших по слідах женеться.
Від дорошенків — до мазеп,
і від мазеп — аж до бандери
на небі й на землі — вертеп
пекельний — при закритих дверях.
Край — Полуботьків равелін,
край — в соловецькому квадраті
Старого Калниша. В солдатськім
Тарасовому плині літ.
За Переяславом — твій край.
Край — за Петра каре колючим.
Край — за Полтавою. За краєм
твоєї віри. В чорній бучі
полків Петлюри. За вогнем
грядущих Крут. Нових інвазій
твій край гряде — з пожежним днем
розкутих зизооких акцій.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Василь Стус – У цім безхліб’ї і бездоллі":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Василь Стус – У цім безхліб’ї і бездоллі: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.