У липні сніг упав. У липні смерть.
У липні — йдуть жнива — і край жнивує,
відколюючись від землі на чверть.
У липні край свою погибель чує.
Сидів, як беркут межи ґрат.
Сидів, як генієві брат.
Сидів, як волі злий невольник.
Сидів один — на цілий зал.
Хилився зір старечий долі,
хилився стан старечий долі,
схилялось сонце на розповні,
збігала по щоках сльоза.
Мінився день. Мінився світ.
Мінився вечір. Ніччю пахло,
і присмерк однокрилим птахом
на брук керує свій політ.
А день минув. І цілий вік
минув. І зник буденню лік.
А свят нема. Кінця нема.
Нема ні смерті, ані літ.
Бо свят нема. Нема кінця.
Навколо — ані острівця.
Навколо тільки гострий спогад,
як ніж, між ребер загойдавсь
твій час — незчувся, як почавсь —
твій час — незчувся, як погас.
І свят нема. Нема кінця.
І смерть в своїх шуканнях зглохла.
Один — як беркут межи ґрат.
Один — як генієві брат.
Один — на голу Україну.
Один — і в горі, і в біді
на всю велику Україну.
Один. Єдину домовину
і не свою, а нашу кинув
і десь, зажурений, подів.
Доба іде. Доба не жде,
і кружеляє світ знекрилений,
супутники і космодроми —
то інквізиції синдроми.
І не мечем. Але пером.
І не прокляттям. А добром.
І не руками. А горбом
старечим віддалить погроми.
О чорний тридцять другий рік.
О білокостий третій,
тридцять четвертий чорний рік,
і рік за роком ніби рокіт.
І кожен день — до тебе йде
підступна смерть — у ніч веде,
і кожну мить доба гряде,
спинивши за дверима кроки.
Посеред зрад немає вір,
не ходить поміж друзів друг,
а шастають між ворогів
твої закляті воріженьки.
Посеред пострілів і лір
зникає скараний Якір —
скажений вік, скажений рік,
і ти — скривавлено-скажений.
То дзявкнув телефон, як пес —
фіскал оскалений, сусід
тобі передає привіт —
вітає ще одне минуле.
Безсонна ніч. А ночі клич —
і квітне зрадою тирлич —
бажай кінця. І смерті зич
тієї, що мене забула.
Миколо Костевич! Мені
здалося — кості на вогні,
здалося — очі — дві сльози
на заполярну впали кригу.
То ти й мені тепер позич
сльози. Не слави. Смерті зич.
І грому зич. І бурі зич.
І на зимівлю зич хурдигу.
То я до тебе доберусь
хоч по-пластунському. Не так,
не так ми мріяли дожить.
А раз судилося — то судом
беріть, в’яжіть, катуйте, рвіть,
згодовуйте звірячу мить,
звіри!
