Василь Стус – У листя звивинах дрібних: Вірш

У листя звивинах дрібних
в мереживі розбіглих ліній
колись відчуєш, як нетлінні
твої хрипкі легені. Сміх
у груди вріс. Йдучи корінням
і з маячнею вікових
ставків, беріз, селянських стріх
і вже за тим — устами зринув.
Ти весь — як грудочка землі,
в шорстких долонях перетерта,
де ні народження, ні смерти
нема. Де впоперек — проліг
твій дольний вік. Де серед злих
негод ти підростав щороку
руками, порухами, оком
видовжуючись по ріллі
де давні зерна з глибу йшли,
де в глиб ішли бубняві зерна,
прокільчувалися під дерном
й глибинним гамором гули.
В усьому — бачиш добру суть
добра земного. Хоч не хочеш —
уста і погляди і отчі
долоні, зазіхання вовчі
заброди-злодія. Пророчі
слова пітьма як шашіль точить,
отак безсоння думи врочить,
так лихо попелить красу.