У передсвітті мав я дивен вік,
ані турбот, ані гризот не знавши.
І тільки по народженні пропащі
постали літа. Дольний чоловік,
збагнув я першу смерть — і стало лячно.
Збагнув я другу — і урвався стерп.
Побігло древнє сонце на ущерб,
до тебе осміхаючись двозначно.
Життя — пішло убік. Руїна душ.
Руїна існування прозначила
тобі стежу і владно повеліла
ступати нею. І тепер не руш
днедавніх спогадів. Твій передсвіт
хіба що в сні привидився. Химери
тобі іржаві прочинили двері,
де гнались кажани услід харит.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ти власну плоть утратив і життя
- Попередній вірш → Василь Стус – Це час покар
(Оцінок ще немає)