Удаю, ніби не помічаю: серед білого дня, як
сновиди, блукають знайомі, вливаються в вечора чорний,
як повінь, потік, і там, за греблею ночі, прокинувшись,
ждуть існування. Бачу, як з мішком перебігає
колгоспник (життя!), як чорне авто розлютовано
світить очицями (то служба, і це зрозуміти неважко),
як гуси плавають у чорному ставку ночі, витягаючи з
чорного, як повінь, потоку забрезклу ряску червону,
немов розточене шашіллю сонце.
І тільки соняшники, що обертають голови слідом
за місяцем, тільки вони й не дають мені спокою вдень.
- Наступний вірш → Василь Стус – Уже! – запінилися сосни
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти мертвий
(Оцінок ще немає)