Упізнавай, самотносте, мене.
Навчи ждання бездонного, як вічність.
Навчи терпіння довгого, мов сон
небіжчика. І напусти на мене
покору довгу. Світ крутоберегий
убгався в темну камеру тісну,
де тісно думати, а ще тісніше
сподіятися. О, яке бездонне
оце, прорите горем, забуття!
- Наступний вірш → Василь Стус – Тріпочуться троянди, мов живі
- Попередній вірш → Василь Стус – Обсіли душу що напасті
(Оцінок ще немає)