Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.
Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?
Знов спроневіра спалює чоло,
і дивен див біжить поверхи древа.
І тінь біжить — поверхи давніх днів.
І заволока — на ошроття часу.
Поезіє, красо моя, окрасо,
я — перед себе чи до себе — жив?
- Наступний вірш → Василь Стус – Колимські конвалії
- Попередній вірш → Василь Стус – Не надбудись
(Оцінок ще немає)