Усе, що думалось, минеться,
морози, острах і Сибір
і цей триклятий бузувір,
що скільки гне, то більше гнеться
під німбом ґрат і гнітом вір,
а все життя йому здається
через дорогу в вічну шир,
яка уяві надається,
як нехрещеному — псалтир.
Який нам батько — точних мір
цю путь життя колись відміряв
він нас не відав і не вірив
ні в гук гармат, ні в виспів лір.
І хто докине цей докір
цей докір рук і уст і плоті,
коли, заблуклий на болоті,
конав, коловся ревом звір.
- Наступний вірш → Василь Стус – Уже – я рідний паділ розпрокляв
- Попередній вірш → Василь Стус – Тож не дивуй мені
(Оцінок ще немає)