Уже мене кудись поволокли
старанно, в кілька рук за ноги взявши,
мовляв, тобі кінець. То ж знай і наших:
зухвалу душу зіб’єм в околіт.
Куди й за що — того не знаю й сам,
лиш голова метляється одвисла,
червоне сонце каже віщі числа.
Тепер скорися, гордий, небесам.
Отам — твій день наступний. Там твій час
воліє довершитися. В дорозі
своїй страсній ти віру май у бозі,
котрий уже давно й забув за нас.
- Наступний вірш → Василь Стус – Оце заповнювання порожнеч
- Попередній вірш → Василь Стус – Летять на мене сто людських жалів
(Оцінок ще немає)