Василь Стус – Уже опали всі старі ослони: Вірш

Уже опали всі старі ослони,
і оступило душу сто вітрів,
і почалися радісні полони,
і, полонений, ти увесь ожив.
Куди не глянь — перестороги віщі,
і світ січе, і шарпає, і рве.
Шалені бурі, серцю ви миліші,
аніж круте мовчання горлове.
Вшрубовується молоде коріння
у камінь надр і п’є живлющий сік.
Коли на серці смерть, як воскресіння,
то підростає справжній чоловік
і, син землі, він вітрові супроти
підносить, ніби меч, гінке стебло,
бо добре знає, що земні оплоти —
те все, що з благодаті проросло,
ті будяки і квіти — вся стоока
земна подоба. А спонука сил
недовідомі наші стелить кроки,
як до безсмертя, до старих могил.