Василь Стус – Уже ви за шелом’янем, літа: Вірш

Уже ви за шелом’янем, літа,
де спалахнула молодість прощальна,
немов осердя серця і мета
неосягненна і непроминальна.
Уже ви за шелом’янем єсте,
діброви, що окрились чужиною,
ви ауспіціями лежите
чи піді мною, ачи наді мною —
запевне, вже довіку не збагну —
куди вас пронесли зловісні крила.
Як в ополонку, в спогади пірну:
бувай, любове, що мені яріла
якраз учасно, коли перший лет
мене підніс увись, рвучи коріння.
І втрати мовили, що ти поет,
хай без благословенного горіння,
та мовили утрати. І пильнуй
тяжіння серць, і подумів, і віри.
І радісно в недолі розкошуй
кривавими слізьми. Та тільки — щиро.
Уже ви за шелом’янем. Та ніч,
і сніг, і парк, і ліхтарі у вітрі.
І грає Лесбія тобі на цитру,
і зазирає до журливих віч.
І вже дзвінка тополя вироста
з душі окраденої. Серед степу
відстрашливі міраклі і вертепи
і дзвінкогорла сурма золота —
понад туманом, димом і пітьмою,
над зорями, галактиками, над
смертельною твоєю самотою
уже лопоче щастя щедрий град.
Неначе лісового джерела
розлоге і вологе жебоніння,
немов іржання коней край села,
оце нагірнє вивільгле струміння —
так струменіє повногорлий гук.
Схилися ж до струмка, що ламле зуби,
і в давнині шукай собі загуби,
доплівши давніх радощів до мук.