Василь Стус – Уже – я рідний паділ розпрокляв: Вірш

Уже — я рідний паділ розпрокляв!
Переселяюсь на нову планету,
бо так судилось кожному поету,
якого світ собою оминав.
Прослалась ніч — розкрита готовальня
з рейсфедером і циркулем зірок.
Найтяжче зважитись на перший крок,
бо тільки перший — то непроминальний.
Душе, ти вже затвердла кораблем?
Відваго, ти накреслила маршрути?
Галактико, ти як ялинка шута,
під нею, отже, рік новий почнем.
Блаженне переселення душі —
і смерти, і народження, і втрати.
Проте ламаю застарілі ґрати,
лиш, пам’яте, думок не воруши.
На старт, на старт, рушаємо за мить,
а перевір-но, що ти взяв з собою?
Недуже серце, обігріте кров’ю
прапрадідів, за правдою щемить.
Зумій же народитися, коли
раптова смерть тебе нараз обляже
і пуповину, що з землею в’яже,
присипле антисептиком золи.
Ще гуркотінням заткано твій слух,
ще видяться до болю рідні лиця,
і світиться планета і святиться,
та вже колише душу вічний рух.
Народжуйся на старість. Півжиття
вже збавлено довіку. Пів — для тебе,
то навіть забагато. І не треба
ні згадок, ні жалю, ні вороття.
Стули губами цю розкриту рану
і накажи повірити собі,
що подумом ти відданий добі,
що вмреш за неї, що тобі кохана.