Василь Стус – Уже! – запінилися сосни: Вірш

Уже! — запінилися сосни,
донецький терикон між пін
терпкаво прозирає — здрастуй,
блакить, ласкаво-попеляста,
копри кремезні, здрастуй, місто,
і — здрастуй, матінко стара.
І сестро — здрастуй. Батьку — здрастуй.
Простіть мені, що я з порогу
пішов на давню вітчину,
простіть мені, мій грішний Київ,
і обмілілий мій Дніпро —
простіть. Я хтів би безневинно,
як син — до ваших впасти ніг.
Провинний, винний, безневинний —
я там залишився. А вам
прийшов лише як син-дитинний,
приніс оскаржені слова.
(Ні, не оскаржені, бо скарги
не вам, оскарження — на себе),
що, наче віл, волік попарні
напасті. Треба чи не треба —
а ти ішов, минувши сина,
минувши вас, минувши нас —
не зміг вернути безневинно
у тишу вашого вікна,
в чотири завузенькі шиби,
у простір чотирьох очей —
батьківських, матерніх. Не схибив.
Але й не схибивши, почез
у тужнім зорі їх? У тужній
надії? В тужній стужі вір
батьківських? Звуки осоружні
нехатніх, мов відьомських гір
у простір гнали? За около,
відкрите раптом з-під крила
легкого лайнера? Ніколи
тебе покора не могла
здолати? А долав покору?
Пенсіонерний сум — долав?
І вірив — уперед і вгору
з несамовитістю крила
легкого лайнера? Даруйте.
Не осудіть і не простіть.
Життя було — важке і суєтне.
Зате — і не занапастіть
згорьованим прокльоном, груддям
пекучих і безсльозих сліз,
і не кляніть: добра я людям
бажав, як стрімголов униз
летів, коли земля кружляла,
як відкривала шкереберть
нові, ледь-ледь відчутні жала,
в які вмальовувалась смерть.
Розгойдано, гортанно, хлипко
сп’янивши обрій — за грудей
тугим воринням, то й не видко,
де твій, завизубрений день.