В оцім безхліб’ї і бездоллі,
в покорі віковій оцій
пропасниця трускими коліями
згинає й горе у ковіньку.
Країна марно супить брови,
вганяє проміж зморшок грім
намарне. Гробовою охрою
наш скіфський порох закурів.
У цім мовчанні гробовому,
в покорі віковій оцій
уже ні доброму, ні злому
ти не підвладний, гніве мій.
В твоєму задубілім горлі
заледве чутна хрипота,
і сукровита ув аортах,
як у астматика крута.
У цьому забутті страшному
світ застують криваворуч,
і вже ні доброму, ні злому
доба не справить пишних учт.
Твоя обшарпана керея
пропахла на вітрах століть,
а вже керею на ліврею
міняє вічна ненасить.
- Наступний вірш → Василь Стус – Кому – жити, а кому – не жити
- Попередній вірш → Василь Стус – Ще думалось: перейдена дорога
(Оцінок ще немає)