В степу глухому тупу-тупу,
іржання коней, скрип підвід,
і посмутив опоніч глупу
сузір’їв бурштиновий лід.
Солопленими язиками
потвори звомплених багать
спішать постати над зірками,
як смолоскипи розпроклять.
І, випорснутий з-над оград,
натужний бурштиновий голос
снується в висі, ніби чад
офір, котрих заправив Волос
з прагнущих долі наздогад.
І височіє мінаретом,
як белебень, зболіла ніч,
цвинтарним сяєвом сторіч
вигулькуючи над вертепом.
Край віддано благоволінню
покар, надсад, наломів бід.
І надимає поніч глупу
сузір’я бурштиновий лід.
- Наступний вірш → Василь Стус – Я ще не знав, що є двійня
- Попередній вірш → Василь Стус – Десь там, на споді пам’яті
(1 оцінок, середнє: 3,00 із 5)