В житті вже так ведеться по-дурному:
кінцем питання є питальний знак.
А речі у житті не дякують нікому,
над нами ж насміхаються усяк.
Хто зна, питає диктор, думи квітів,
хто зна, чи білі мурини живуть.
Чом висять овочі на хирлявому вітті
і чом вітри гудуть?
Набридло нам майбутнє визирати,
воно із давниною в ліжку спить.
Неправда те, що мавпа — наша давня мати,
хоч голова — порожня, аж дзвенить.
Ми ростемо, повільні і безликі.
Доба минула — страх яка лиха —
маленьких спадкоємців злочинів великих,
нас марно навертають до гріха.
Батьки сердиті нас картають вічно,
щоб грались ми з рушницями й ножами,
ми ж розорали взгір’я стратегічне,
в пахку ріллю вгрузаючи ногами.
Ми знов традицію волієм поховати.
Воліємо нарешті власний погляд мати,
проте і сміємось і робимо надійно.
Це зрозуміло вам?
Початок чи кінець нової ери?
Ці теревені ми на посміхи берем,
ми, пане Кестнере, не вижидаєм черги
й до праці пристаєм.
