Веду тебе до прірви, в обітований край,
який ти, батьку, щирий, не мав би ти добра. Веду, хоч
добре знаю, — попереду пітьма, а мріяного раю —
нема, нема, нема. Ще крок. Ще другий. Третій.
Четвертий. Ще — ступнеш. І вже — за крок до
смерти мене ти прокленеш. — А що, дістався
краю? — Сам Бог нас покарав. — Він дурнів
тим карає, що розум одбира.
Хай знавіснілі води нас обступають скрізь, а ти
шукай, забродо, смичковий перевіз.
- Наступний вірш → Василь Стус – Відрубане дитинство спить в яру
- Попередній вірш → Василь Стус – Старий садок, трухлява хата
(Оцінок ще немає)