Великий Сталін вмер зарано,
Земних не докінчивши справ…
Чому він муз — зрадливих бранок —
З собою разом не забрав?
Чому він вас не одлюбив,
Дівчат гаремних? Чи для того ж
Він душі ваші загубив,
Щоб потім залишить на Бога?
Чи він не бог вам? Чи не він
Один — самого сонця син —
Вам уст не отверзав, не кликав…
І промовляв, мов осіняв:
У нас розбратана сім’я,
І ви до розбрату навикли.
І йшла гаремна боротьба,
Кому ж сподобитись тирана,
Чий поцілунок — в серці рана,
Чий погляд пада, як ганьба.
Осиротіли ви, небоги.
І плачуть вдови молоді
За фіолетовою тогою
Земного й божого судді.
