Верби навесні — немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
і самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
Вербам — радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,
в синім травні густо поросли
кучері, вітрами передрібнені.
Вербам — радість. Верби хилять стан,
хай пристаркуваті — то даремно,
то даремно, бо сміється став,
молодо сміється став наш древній.
Скільки літ — на прив’язі човни,
жабуриння, кумкання, латаття.
Соловей витьохкує і тягне
на вологій волосині ніч.
Тут здасться — цілий вік — весна,
лаком і смолою пахне трохи,
а берегова драговина,
ще не завдає тобі мороки.
Вся сторожова твоя маєтність
до ставка збігає в кілька суголовків.
Тут, як кажуть, чисто все — твоє:
ти — його, воно ж — тебе пантрує.
На призволенні, між сонних див
огіркам, капусті, помідорам
це свічадо тихої води
видасться безберегим морем.
