Весь у минулому, пливу бозна-де.
Із бозна-звідки у бозна-куди.
Попереду — нема для мене влади.
Чужі для мене весі й городи
моїх покійних радощів. Мов тіні
Елізію, дитячі зблякли дні.
Лиш тягнуться до мене руки сині
і сині губи мертво-голосні.
Ми ще з тобою стрінемось, небого.
Дай, Господи, побачити хоч раз,
як відлютує цей вельможний сказ
і нам проллються в два струмки дороги,
де двоє рук шукає двоє рук,
де хилитаються високі тіні.
Розмилися пітьмою губи сині.
На цілий всесвіт чути серця стук.
- Наступний вірш → Василь Стус – Будинок, що навпроти, обтікають
- Попередній вірш → Василь Стус – Стань збоку, подивляючи вертеп
(Оцінок ще немає)