Весни колимська парость мов ридання,
сумує верболіз межи снігів —
криваво-синій острах сподівання
на радощі коротких літніх днів.
Неначе в’язень 2-літній
в пекельно-чорній штольні смерто-літ
завидів шпару — як огні досвітні,
ява чи маячня? Чи кров і піт?
І сльози, сльози, зсілі кришталями,
збудили з себе сяєво смертей.
О верболози, голими жалями
ви ув облогу серце берете.
- Наступний вірш → Василь Стус – Непевні подими, циклони
- Попередній вірш → Василь Стус – В Сибір летимо
(Оцінок ще немає)