Від самоти і довгого чекання
я вже, здається, скоро посвічусь.
Жду день при дні, та, мабуть, не діждусь
благословенного всепереймання
життя і смерти, щастя і біди,
розлуки й зустрічі, пітьми і світла.
Тож вишепочи спрагло, як молитву,
перейдені і втрачені сліди,
щоб видалося давнє тихим сном
і мерехтінням вічного жадання.
Тороси безберегого чекання
громадяться, як скирти, за вікном.
- Наступний вірш → Василь Стус – Напростувався мій останній шлях
- Попередній вірш → Василь Стус – Там, де надріччя, біле од пісків
(Оцінок ще немає)