Від самовтеч доби і самовтеч / душі найвласнішої утечу
в природу мов до самого себе. Через став / висвітлюється
лісу чорнота / ген-ген на оболоні чорногуз / між чагарів
поважно походжає. / Спів жаб’ячий. У березі качки /
хлюпочуться під божевільним небом, рибалка спить,
схилившись у човні —
і все то те — немов дари Господні.
Присядь до пня розкушеного. Сядь і
жди. Настрашливою тінню
на паздір’я дубів сумний літак
наляже — у метал закута хмара,
то й вся одміна. Віку не збавляй —
Сумирно жди. За видноколом сизим
надгроззя кущиться. А піде дощ —
ми з книжкою додому подамося,
йому підставмо голову гарячу
- Наступний вірш → Василь Стус – Над головою – матюки
- Попередній вірш → Василь Стус – Так ждуть мене печальники
(Оцінок ще немає)