Василь Стус – Від себе не сховаєшся між лиць: Вірш

Від себе не сховаєшся між лиць
байдужих перехожих, між будинків,
які в постійності відчули силу;
межи дерев, простертих до небес,
що мовчки марять зорями нічними.
Від себе не сховаєшся. Ти сам —
і не губи останньої підтримки —
гіркого горя власного; гірких
своїх думок; бездонності гіркої —
це та основа, що тебе не зрадить.
А ти утік, чужих забагши рук,
тонких, як голосінь колючі трени,
і соромно тобі і дуже соромно,
і жаль тебе гризе.
Подонок! Розпачу у гардероб
не віддаси. Це твій. Найвласний розпач.
А ти підставив руки — і чекаєш,
коли дзвінкий обрушиться струмок.
Жіночі плечі — прихисток нічний.
Жіночі ноги — шастають, як змії.
Жіночі брови — бризкають добром.
Тебе ж ніщо не здатне оживити.
Подонок! Марно! Вглиблюйся у глиб!
Допоки не утратиш повертання
останньої надії — далі йди,
об безнадію обіпрись, безсилий.
Рушай же далі. Рвуться ланцюги
старого спокою. Твій водолазний
скафандр продерто нижче твого горла,
і серце — ніби риба, на гачок
заловлене. І плямиться вода
червоними накрапами форелі.
А ти заглиблюйся. І не шукай
для себе — ні розради, ні підтримки.