Відрубане дитинство спить в яру і кулиться, немов
зайча невинне. А ти себе розпізнаєш між сином і
думаєш про себе: ні, не вмру, не одійду за сталою
імлою, за збіглим сном життя — не одійду, іще
зустріну радісну біду і поведу як бранку за собою.
І рік збіжить. І час. І довгий вік обтруситься кульбабою на
вітрі. Та не тужи. І не тужи. І витри одвілглі
очі. Довго чоловік мулькаво
так вовтузиться у тобі, вовтузиться уже которий вік,
не віддавайся зсуканій жалобі, допоки не в[чується]
левий рик із того яру. Вже. Зійшлись [п]уті.
Дитина обертається на мужа і вже вчуває —
дзенькіт харалужжя у непроглядно-довгому витті.
- Наступний вірш → Василь Стус – Перед будинком, у якому катують людину
- Попередній вірш → Василь Стус – Веду тебе до прірви, в обітований край
(Оцінок ще немає)