Він голову до неба задере
заплющить вічка і що стане сили
клекоче, квохче і дзюркоче вміло
і солов’їні наспіви бере.
Як виріс він — на цих чужих піснях
за все своє життя — як ківш начутий
й самому того співу не збагнути,
що рве його за совість не за страх.
Хто знає, звідки сила ця міцна
це тужне калатало горошини,
що зворушає наші всі глибини
і досягає і не знає дна.
О спів шпачиний — ти як дикий мед,
де пахне лугом, лісом і водою
і зморою і кров’ю і сльозою
і геть усім, що буде наперед
- Наступний вірш → Василь Стус – Це він – стенувся ріг
- Попередній вірш → Василь Стус – Той-я-що-син мовчить і вже ущух
(Оцінок ще немає)