Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат,
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
Їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію,
Допоки жили не зірву
чи не зламаю шиї.
- Наступний вірш → Василь Стус – Людина флюгер
- Попередній вірш → Василь Стус – Вертання
(Оцінок ще немає)