Вологі зорі дивляться згори,
загорнені у морок опівночі,
нашіптують про щось уста пророчі
довкола стільки злої поторочі,
що краще і не тужся, краще вмри.
Йдуть за тобою слідом явори,
і панський пес, годований, як злидень,
і голос довгих пащ, що й ніччю виден,
і тіні кострубаті, тіні три.
І поки ноші, як ковчег, пливуть
довкола плетив і жалких мережив.
Та ж ти собі ніколи не належав
ще не ставав на заповітну путь.
Вологі зорі — то чумацький шлях,
натертий, розтроюджений од Криму
сліпою сіллю. Окрай сяє зримо
на ґронах шарлатових, на хрестах.
- Наступний вірш → Василь Стус – Поет – мов дзвін, акумулятор тиші
- Попередній вірш → Василь Стус – Забудься. Стань. І зачекай мене
(Оцінок ще немає)