Вождів до біса на землі.
Землі бракує рук.
Єдиних рук, аби жили
по-людському навкруг.
Люд довго думає. Коли ж
надумає — тоді —
у тебе світла голова,
та руки — де твої.
Слова — полова. Бо слова
надосі надоїли.
Твоя розумна голова!
Невже ж ти не збагнеш,
замало слів. Доба нова —
без краю і без меж.
Людина, кажуть іншому,
товариш, брат і друг,
але до решти викажу:
бракує правді рук.
Бракує рук. Де рук нема —
там зайва голова,
там кожна істина німа.
Доба ж, кажу, нова.
Доба нова. І тут дарма —
базікать. Повторю.
Вважай, що й голови нема,
коли немає рук.
Немає рук. Мудріє світ
і разом страх росте,
як білий гриб, і розум спить,
коли один. Пусте,
коли розтрачені живцем
одною головою,
коли вітаємо нове
старого бородою,
коли, віддавши баритон
старечому фальцету,
беруть баси фальшивий тон,
фальшивий звук — поети.
Це — голос нації? Це — цвіт?
Це — мозок України?
Народе, спопеляє встид
за чорні їх провини.
Твоє, народе, майбуття
вони ж на хліб міняли
і виторгували життя
собі в нових анналах.
А ти, народе, — хрест важкий
несеш і ще нестимеш,
крізь революції віки
крадеш для них гостинець.
Кладеш до ніг. Своїм вождям.
Своїм катам — і тільки.
І кулі ждеш — замість подяк,
ще й невідомо — звідки.
Чи від чужих, чи від своїх
без совісті і чести
синів — їм черево до ніг —
коли б його пронести
до комунізму. До часу
визнань, медалей, пенсій
без совісті і честі.
Чи від чужих, чи від своїх
проводирів — без чести
й без совісті. Який там гріх —
коли діждались пенсій.
За чорну лжу, немов межу,
що їх відгородила
вже й від народу. За кожух,
котрим нагородила
ще в 33-му. За кров,
за холод і за голод
твої, народе. За добро
кріпацьке серед поля
колгоспного. І за Сибір,
за постріли і туші,
за фейєрверки світлих вір,
за їх продажні душі,
за чорні-чорні сухарі
і за державні гімни,
за чорний-чорний-чорний гріх,
за обіцянки згінні.
Оце твої проводирі.
Оце твої страждальці.
Вождів до біса на землі…
