А все немудре! Ця розлука душ
споріднених на всі віки і віки,
але не чути погребальних учт,
аби спізнати, що рівновеликі
оці зусилля єдності — з обох
найдальших окриків ( мов голуб’ята
ніяк не можуть свій переполох
терпінням скам’янілим гамувати).
А тільки ж небо угорі — одне?
І правий шлях проліг нам — уводносталь.
Дорого радості, яка ж ти проста,
от лиш коханий образ промайне,
підносячись над перетрухлі мури.
Пороще дощ. Та з вікових терпінь
гора зростає — і глибока синь
знімає зморшки довгої зажури,
і хай тут пахне ладаном — дарма,
і хай тут пахне смертю, та дорога —
і найсправжніша — вільна. Бо ж до Бога
ми зносимось бажаннями двома.
- Наступний вірш → Василь Стус – Возвелич мене, мамо
- Попередній вірш → Василь Стус – В вікні тюремнім ранок забринів
(Оцінок ще немає)