Василь Стус – Вшрубовувався дим: Вірш

Вшрубовувався дим, вшрубовувались сосни в грудневе
небо, у громаддя хмар громадилися чорними торосами
покари до покар.
Ти сам — живеш один. У всьому білім світі. Ані душі,
ні двійка довгих рук, які б тебе оберегли од мук у
райськім вітті. Сліпий ставок. Стоїть сліпа вода. Був дощ
сліпий. І не намок, а змерз ти. Вся кочегарка — чорна,
аж руда. Уже й ломаччя слід було б підвезти. Топлю
котли. У топці гоготить. Реве мотор. Спустити б тільки
шибер і переждати лиховісну мить. І там кінець. Не чути
стуки в шиби. Отак бо й є: вугілля нагребу і, двері
зачинивши на лопату, пущу за вітром болісну журбу.
Хіба ж не час — журбу повідпускати.
Ти бачиш, як у топці пломенить? Ось вибухло —
лягає синім жаром, ось грудку облягає довгим жаром, ось
крутиться на спеці кругла віть.
Та добре думать при яснім вогні. Так благісно жовтавий
жар пригріє. Коли ж тобі нарешті зазоріє? Як зійде білий
світ на стороні.
А ти летиш, не чувши власних крил. А ти летиш —.
і тиша охолола так тисне, мов душа до серця гола,
осліпла од оранжевих таріл.