Василь Стус – Втікаєм в парії, в суспільство: Вірш

Втікаєм в парії, в суспільство,
втікаємо у профспілки,
втікаємо у секс, у твісти —
собою бути — не з руки.
Негоже власне тіло чути
і власної душі вантаж,
негоже жить, негоже бути
собою. Господи, закаж,
замов, заціп, запросторікуй,
заворожи мій чесний гріб;
заполони святешнім криком
мій чорний несвятенний німб.
І віру чорну, і літа
прочорнені, і чорний погляд,
що рве із темі мі оглохлої
поновлену межу
і мста
за (ними) видиться за димом
тонких гойдливих голосінь,
за поворотом, як за дивом,
блищить змаячсна глибінь.
Там ти — розкутий і розщедрений
по проскурах, і по шматках
до маківки у себе внедрений;
себе, як самоту, спіткалий.
Себе, як дивну самоту.
Де ти і самота — навпроти.
А поміж нас темнява бродить,
відсвічуючи за версту
самотність виглиблення.