Ми втрьох сідали на човна —
дружина, я і син.
Весна гриміла голосна
в кимвали білих днин.
Болюча, до нестерпу синь
небес, пацьорки віт —
з добра аж жовті — цілий світ:
дінь-дон, дінь-дон, дінь-дінь.
Шалена зелень облягла
сліпе тепло ковбань.
Ти, земле, — човен без весла
над плесами кохань.
Так пливемо в ковчезі ми
за паводком століть,
і пишна сяє при кормі
бузково-яра віть.
Світилося, мов цуценя,
малесеньке хлопча.
Дружина-ладо навмання
зорила, як дівча.
А я, неначе Саваоф,
бив веслами рогіз,
тулив до себе їх обох
і не встидався сліз.
Бо серце стало на порі,
бо шалом пойнялось.
Тож віддавайся щедрій грі:
життя тобі — вдалось!
Забута пам’яте, це ти?
Спасибі, що згадав,
аби в годину самоти
скорботу гамував —
дарами спогадів і снів,
дарами прочувань,
щоб так довіку — плив і плив
над плесами кохань.
- Наступний вірш → Василь Стус – Золотіла осінь лісова
- Попередній вірш → Василь Стус – Ну й долечка
(Оцінок ще немає)