І вимінилось небо і земля
дорослому. І стала невпізнанна
уся моя батьківщина кохана,
що знаною здавалася здаля.
І ніби я не муж, а немовля,
що, неприхищене в чужому світі,
пізнало глиби, розумові скриті,
ті безберегі всніжені поля,
котрими смертні поїзди летять,
мов десяткове полотно, повітря
напнеться й пореться. І світ нехитрий,
в якому люди не живуть, а сплять,
проблискує густою чорнотою,
що стала, мов закляття, над добою.
- Наступний вірш → Василь Стус – Це просто втома
- Попередній вірш → Василь Стус – І джерело, напругле і круте
(Оцінок ще немає)