Високі думи відійшли, як грози,
Поезія, як віра, відійшла.
І навертається рядок до прози
Змайстрованого прадідом стола.
Де хліб і сіль. І сала жовтий шмат.
Де чорні руки, але світлі душі
Моїх батьків. Де сльози, ніби груші
Старого саду, падають, мов град.
Вони самі — старі пенсіонери,
Сивенький тато — слюсар заводський,
З парокотельні слухає гудки
І, певно, вже не жде нової ери.
Бо сплинув вік. І мариться село,
Де руки діда, схрещені в могилі.
Рахнівка. Гайсин. Голубе Поділля.
Все забуттям, мов терням, поросло.
Бо сплинув вік. По Таврії, по наймах,
По вежах Закавказзя. По роках.
І вижовк світ по всіх материках.
Лишився цей. Малий. В вікні. У рамах.
Оце твій світ. Нехай малий, та свій.
Незрадний. Твій. Довірений і вірний.
Хай пам’ять бродить і гуде, як рій.
Це — твій. Пенсіонерний і вечірній.
Усе пройшло. Надії, боротьба
За крихту щастя і за крихту хліба.
За крихту віри. Але син раба,
На гребні літ ти власне рабство здибав.
Мовчи, глуха. Або мовчи та диш.
Або: роби грудьми — людьми не будем.
Революційних спалахів та хвищ
Вогонь бадьорий й вітерець остудить.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ти що казав
- Попередній вірш → Василь Стус – Грузинському другові
(Оцінок ще немає)