Василь Стус – Вже обрій – наче крига молода: Вірш

Вже обрій — наче крига молода
озер передзимових. Підростає
далекий ліс на холоді. А небо
пустилося втікати від землі.
Рілля чорніє. Зазимком іскрить
порожній, безберегий, неокраїй,
вітрами видутий уздовж і впоперек,
натруджений, відголосілий степ.
Не брижиться, а ніби напинається
озерна хвиля, перегускла з ночі.
А окраєм проходить мій синочок,
шукаючи, де батько походив
надузбережні тропи. Круглі очі
не попускає подив. Скільки літ —
і скільки зим, і осеней, і весен —
а все здається: випливе нараз
із очерету човен.
Але мертва
сичить вода. Ніщо ані зрухнеться,
і тільки чорна зграя вороння
летить понад безоднею і висне
так, ніби в безмірі, геть відірвавшись
від тяготи спогадувань і снів.
А син іде — самотній і сумний —
тримає у руці очеретину,
і човгають на ніжках шкарбунці
об перемерзле груддя бездоріжжя.
— Синочку, — я нашіптую йому
із непроглядної пітьми. — Повідай,
як ти живеш і що тобі робити
самому бідному? І де матуся?
Про все мені, не криючись, повідай,
до себе, як до мене, прокажи.
І син сказав: немає мого татка,
нема й не буде. Що ж мені робити
самому бідному? Куди піти?
…І збіг сльозою зі щоки мій сон.
Дивлюсь — аж двері, два болти і вічко
та вирізу квадрат. І пильне око
мене тримає на прицілі. Темінь.
Сімдесят другий рік, хоча століття
і не згадаю. Київська тюрма.
І я помалу повернувся в себе.