Взяли мене од мене,
од світу узяли,
сказали — не повернуть,
і з розуму звели.
Двійник, трійник — наскільки
сягає лік — живи,
подрібнений каліко,
і край благослови.
Де суть моя? Де груди?
Де очі? Біль мій де?
Світ — “здох старий Іуда,
новий Іуда йде”.
Підошви землю славлять.
Суть підошов — моя.
А вище — хату ставлять:
держи ж, коли твоя,
придурку, позосталий
од дурнів: “Розум — гріх!”
Веселі дні настали,
і лихо серед лих —
уже не лихо. Звичне
воліє щастям буть.
Отож, радій, каліччя:
збагнеш по втратах суть
свою (коли не станс
ні суті, ні тебе).
Порожня сутінь в’яне
і веслами гребе
Харон. На хвилі Стіксу
драглисті не зважай:
як є життя огризок —
ото й правдивий рай.
Впадеш — не скалічієш,
а вистоїш — добра
не матимеш. Почиє
гнів Божий, як гора
(вивищується нами,
сягаючи небес).
Тебе — женуть до ями,
прикопують тебе.
А трясця вашій матері!
А трясця всім світам!
Ні крихітки, ні шмату
од себе не оддам,
ані уламку крику
по власній голові.
Врятуйся, недоріко,
на злості віковій!
Шукай себе — колишнім,
шукай себе — вперед
нахиленим. До тиші
за веслами трирем.
Росте відьомська поніч
на шабаші проклять.
Лукаві, підлі, сонні
призвідці гомонять.
