Я бачу тільки тінь твою — і вже.
А ні обличчя, ані рук не бачу.
І чую, що з тобою разом трачу
те все, що нас на світі береже.
Скололась крига. Цівка чорноти
так тяжко надимається з натуги.
Нема ані дружини, ані друга,
і де не глянь — все ти, і ти, і ти.
Моя жалка самотносте! Сестро!
Моя віками долана прамати!
Ти не живеш, а вчишся помирати,
офірувавши синові перо,
залите ртуттю, висліплою з туги.
Далекий погук і далекий крик.
О як ти звик, о як ти тільки звик —
сам, без дружини, без сестри і друга!
- Наступний вірш → Василь Стус – І джерело, напругле і круте
- Попередній вірш → Василь Стус – Розспіваний сніг, розлінований лижами
(Оцінок ще немає)