Василь Стус – А я був хворий: Вірш

А я був хворий. Був тобою хворий.
І жоден з лікарів мені не міг
зарадити. Бо лікувати нас
було даремно. А присталі тіні,
які ми волочили з давніх літ,
не підіймаються під літнім сонцем.
Бо тіням непотрібні пігулки.
Любов? Що є любов? Коли до краю
то тільки край, що гранями всіма,
обмацаними, грубими, колькими,
ввіходить в груди і пройти не може
у передсердя. І тріпоче лоскотно
між ребрами шершавим плавником.
Що є любов до краю? Це від літ,
започаткованих бідою дії,
тінь моторошна, де усе схибнеться,
окрім округлості твого лиця.
Коли тобі приходить Україна —
то без калин, без соняхів, без сліз.
Без радості, без горя. Ніби тітка,
приходить Україна в день погідний.
А що? — уже навчився, без’язикий,
селянській мові? Та без трудоднів,
без мозолів? Без клуночків базарних?
Без африканських спопелілих гін
своєї ланки? Вже навчився — плакати,
радіти научаєшся? Нівроку.
Люби і плач. Радій і плач. Навчайся — жити
в етнографічно зручних постолах.
То я був хворий. А Земля — без денця —
немов супутник — кружеляє в небі
етнографічному. Живи і диш.
Мовчи і диш. А решта — прикладеться.