Я там стояв на кручі
між стовбурів дзвінких.
Рожеві тьмили тучі
мій осіянний лик.
Між небом і землею
червоно-чорний птах
самотністю своєю
знакує віщий шлях.
Мідяногорлим гласом
сосновий мрів орган.
Красо моя, окрасо,
бери мене у бран.
Чи порабуй і д’горі
навіки вознеси,
чи загуби в покорі,
чи в радості спаси.
І став я доростати
сподіваних небес.
Розлущувались ґрати,
як крига, берег крес.
І так звабливо звисли,
мов кетяг виногрон,
ієратичні числа
бажань і заборон:
постали між сузір’їв
і знакували путь,
котрою тільки щирі
на смертний одр ідуть.
Минулися бравади.
В душі — біди трубіж.
Провалля автостради
горить, мов гострий ніж.
- Наступний вірш → Василь Стус – Від самоти і довгого чекання
- Попередній вірш → Василь Стус – Слово (Оте хистке)
(Оцінок ще немає)