Я там сидів, де трьох річок вода —
Дніпра, Десни і неба — струмувала
і обережно серце обмивала
якась непевна радосте-біда.
Усе ішло, проносилось, текло,
і тільки ти, мов сон світобудови,
стояв і кляк, і замовкало слово,
що на устах, здавалося, було.
Горів вогонь над ніччю. Землесос
кричав над темінню і німотою,
і ти, втрачаючись, ставав собою
як сам — чужий чи найрідніший хтось.
- Наступний вірш → Василь Стус – Нас обкрадає здатність до звикання
- Попередній вірш → Василь Стус – Ледь очі стулиш – дерево росте
(Оцінок ще немає)