Я вже як мертвий — пам’яттю проріс,
немає Василя — є тільки згадка,
їй краще, адже їй нема і вадки,
я ж геть змарнів — один, як кажуть, ніс
стирчить і вже. І серцем перетлів,
бо обболів за весі всі і гради,
хоча й собі не можу дати ради
жарина біла ув огні огнів.
А все ж я є. Хоч і напівживий
та в спогадах є плоть моєї плоті,
так і живу — зі світом у комплоті,
довкола мене — обрій гробовий.
А я живу. Агов, мої брати.
Агов, сестрове! Сни біжать струмками
і кожна дума-думочка — за вами
і кожен із братів твоїх — то ти.
- Наступний вірш → Василь Стус – І чебрецевий степ
- Попередній вірш → Василь Стус – Спішить, смертельна буде
(Оцінок ще немає)