Я з ними був. Летів за ними вслід.
Ачи вони за мною — острах ока
все ріс як прірва і гулка й глибока,
тріщав над нами неба сизий лід.
Ковзалися, стеналися довкола
бажання, наче тіні полохкі,
і слізьми заливались лотоки
призабуття. І пам’ять несхолола
ще тужилася вберегти тепло
долонь і лиць, щоб усміхи диточі
мені світили ув осліплі очі,
щоб не стихало сну метке живло.
Той сон життя озорено іскрить.
О дотягнись до сніння дорогого,
бо заіржить сполохана дорога
і річкою вітчизна заструмить.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ми порозходились де хто
- Попередній вірш → Василь Стус – Задивляйся в пітьму
(Оцінок ще немає)