Як гостро сколотий уламок,
що білим болем голубів,
підвівся Ярославів замок
і в серце ніж мені встромив.
Завійно-голуба Софія,
не видзвонена голубим,
до мене бігла, наче мрія,
і виривалася з обійм.
А на Михайловім узгір’ї
на Володимира горі
мені світило надвечір’я,
зорю клечавши до зорі.
- Наступний вірш → Василь Стус – О скрипки тьмавий гуд
- Попередній вірш → Василь Стус – Ти творишся, синочку мій, у світ
(Оцінок ще немає)