Як крига, падає навкруг
з ясного неба грім.
Чи я вже вмер? Чи ще помру?
Нехай. А біс із ним.
Усе одно — життя нема.
Нема. І — не було.
Воно без цвіту одцвіло.
День почала пітьма.
Ти ж ледь розвиднівся в собі,
ледь-ледь замерехтів.
Що — руку простягав добі?
А взяти не схотів?
Чи поцуралася вона
твоєї ліпоти?
Чи, може, — Господи, прости —
людське життя — мана?
Проте ясній будучині
доземно уклонись
і мов, що на її вогні
ти вигорів колись.
А, може, пропливуть віки,
і буде їм дарма,
хто, що й коли на серці мав,
кого ненавидів, кохав…
І радісна юрма
розіб’є золото смертей
на мідяки життя,
і обіп’ється рідний степ
солодким небуттям.
- Наступний вірш → Василь Стус – Це горе – як дарунок долі
- Попередній вірш → Василь Стус – Я хліба поклав горобцям на вікно
(Оцінок ще немає)