Як лев, що причаївся в хащах присмерку,
заки й зблудив, отак від мене обрій
відбіг, залігши в чорних шпарах спогаду —
минувшини чи то будучини.
Сичить піщаним нашептом годинник,
розвалюються храми, щойно зведені,
і голос болю вільно розтікається
по риті часу, що спливає вспак.
Стоять світи зголілі довкруги
безобрійні — куди не скинеш оком —
черга видінь, немов дереворити,
на білому екрані миготять.
Як лев, що причаївся в хащах обрію,
заки й зблудив, отак і я, зморившись
од тяготи доріг, розтав, як порох
по розстанях і зазубнях чекань.
Як лев, що причаївся в хащах обрію,
заки й зблудив, отак і я валандаюсь,
від тебе відмежований навіки,
і всеспогадую — немов живу.
За частоколом чорних загород
багріє сонця пишне покотьоло,
а далі — ніби цятка мого болю,
роз’ятрена вітрами начувань —
ти світишся. Як крихта світла
в вістрі
пекучого двожалого ножа.
І мерехтиш вогнем моїх темнот,
подвійно обережена чеканням,
і кожне коло в’ється вколо стану.
Одне об Чдне вдаряться — й лящать.
Як лев, що причаївся в хащах обрію,
заки й зблудив, отак і я від тебе
далію, наближаючись.
Розлуко,
ти порізняєш нас чи єдиниш?
- Наступний вірш → Василь Стус – Земля гойдається під нами
- Попередній вірш → Василь Стус – Син – ще малий
(Оцінок ще немає)