Як моторошні сни, ці дні і ночі
пригнічують мене і додають
безмежних сил. Хоч силоміць ув очі
засилюй сон. Привиддя постають
спогадані, згорьовані, урочі,
з моїх артерій кров солону точуть,
а як криваві зозулі кують.
І перегуслі зойки, мов туман,
зависли над вікном, беруть у бран
мене, німотного, і вгору зносять,
де київські вітри тонкоголосять
і крізь вікно нашіптують мені
якісь слова, облесні та чудні.
- Наступний вірш → Василь Стус – Вимріяна і жива донині
- Попередній вірш → Василь Стус – Аж ось воно, блаженство самоти
(Оцінок ще немає)