Василь Стус – Як розіллялася вода: Вірш

Як розіллялася вода — ні броду переброду,
бозна-куди, але гайда, шикуймось до походу.
Мене ж ця повінь голосна спіткала самотою
і світить вічність осяйна над віщою водою.
На узбережжі німоти стою один єдиний,
питаю: ти це чи не ти на всій недолі винний.
На узбережжі німоти з пораннього тирличу
наводжу спалені мости — зову, стенаю, кличу.
Як позав’язувано світ — немов під бинду крепу
зійшлося сто днедавніх бід і диких духів степу.
І калиново сніг запах, конвалією хуга,
по загородах, по снігах, де владить зла зав’юга.
І де лиш погляду не скинь — ні броду переброду,
довгаста вартового тінь лягла на загороду.