Як спогади значаться часом,
допіру пам’яті туман
скресає роками — різьбляться —
в огранні горя, мов кришталь.
Туман розвіявся. Зійшла
тяжка роса на стиглі луки.
І пахла гіркота розлуки,
блідавість любого чола.
І дві скидалися руки —
і шамотіли-шамотіли.
Щось тихе губи шелестіли,
і гримотіли лотоки
заспраглих ринв. Вода дзюрчала
у гострому, як ніж, яру.
І я збагнув: отут і вмру,
кінці утративши й начала.
